Твори В.О. Сухомлинського

Твори В.О.Сухомлинського формують у дітей найголовніше — людяність. Вони вчать маленьких читачів відрізняти гарні вчинки від недобрих, бути чемними, поважати старших, захищати менших.

Твори В.Сухомлинського на сайті “Мала сторінка” 

СЬОМА ДОЧКА  (Зб “Бджолина музика”, ст 84)

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.
Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучали за матір’ю.
— Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, — сказала перша дочка.
— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, — промовила друга дочка.
— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, — сказала третя.
— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, — щебетала четверта.
— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п’ята.
— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття й принесла їй води в мисці помити ноги.

Найласкавіші руки.  (Зб “Бджолина музика”, ст 88)

Маленька дівчинка приїхала з мамою до великого міста. 
Пішли вони на базар. Мама тримала доньку за руку. 
Дівчинка побачила стільки цікавого, що від радощів заплескала в долоні і… загубилась у натовпі. Загубилась й заплакала.
— Мамо! Де моя мама?
Люди обступили дівчинку, питають:
— Як тебе звати, дівчинко?
— Олею. — А як маму кличуть? Скажи, ми її зараз же знайдемо.
— Маму кличуть… мамою… мамусею…
Люди всміхались, заспокоювали дівчинку і знову питали:
— Скажи, які у твоєї мами очі — карі, голубі?..
— Очі у неї… найдобріші…
— А коси? Яке волосся у мами — чорне, русяве?
— Волосся… найкрасивіше…
Знову всміхнулися люди. Питають:
— Скажи, які в неї руки.» Може, якась родимка у неї на руці, згадай.
— Руки у неї… найласкавіші…
Пішли люди й оголосили по радіо:
«Загубилась дівчинка. У її мами найдобріші очі, найкрасивіше волосся, найласкавіші в світі руки».
І мама зразу ж знайшлась.

«Наполегливий Муравлик» (Зб “Бджолина музика”, ст 76)

 Біг маленький чорненький Муравлик. Поспішав додому. Ніс своїм мурав’ятам макове зернятко. Раптом бачить – лежить на дорозі гарбузова насінина – велика, солодка, пахуча. Відклав Муравлик убік макове зернятко й почав піднімати гарбузову насінину. Підняв на спину, але не втримав. Звалилась насінина. Муравлик підняв її ще раз, вмостив на спину. Але знов не втримав. Так він піднімав насінину багато разів, але вона все падала й падала.

 Муравлик увесь спітнів, але не відступав.

 Раптом чує: хтось тихо сміється. Озирнувся Муравлик, бачить – сидить при дорозі Бабка й усміхається:

 – Ти підіймав зерно уже тисячу разів, – мовила Бабка, – невже тобі не набридло? Адже нічого в тебе не вийде. Залиш

 зерно, хай лежить собі.

 – Не вийде у того, хто рахує невдачі, – відповів Муравлик. І знову взявся за насінину.

 Через півгодини, нарешті, примостив її на спині й поніс додому.

 Ось який наполегливий Муравлик.

Пелюстка і Квітка (Зб “Бджолина музика”, ст 77)

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли й джмелі, беруть нектар.

У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася: – Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду – що мені?

Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, – що ж квітка робитиме?

А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів. Пішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика. – Ти хто? – питає Муравлик. – Я Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.

– Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю. Ходила Пелюстка, ходила до вечора й засохла. А квітка цвіте. Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки – ніщо.

 

Красиве і потворне (Зб “Бджолина музика”, ст 72)

Марія Іванівна сказала: «Діти, подумайте, що вам здається найкрасивішим, а що – найпотворнішим. Подумайте і напишіть про це ».

Я довго думала: що ж найкрасивіше?

Найкрасивіше – мармурові квіточки конвалії. Вони такі ніжні і ласкаві. Коли дивишся на них, стає радісно. Хочеться зробити щось добре. Хочеться, щоб люди говорили про мене, що я гарна, слухняна дівчинка, добра мамина і батькова донька.

Найкрасивіше – коли люди роблять один одному добре. Одного разу трапилося ось що. Під високим деревом на лавочці сидів старий дідусь. Він їхав автобусом, і йому стало погано. Вийшов з автобуса і сидить на лавочці. Мама запросила його додому, дала ліки, нагодувала. Дідусь відпочив і поїхав додому.

А найпотворніше було ось що. У одного хлопчика померла бабуся. Стара-стара, дев’яносто років. І коли бабуся захворіла – він навіть не ходив до неї. Невже йому байдуже? Найпотворніше, коли людина стає злою, безсердечною.

 НОВІ ШТАНИ (Зб “Бджолина музика”, ст 80)

Вітя зібрався до школи.
Сьогодні перше вересня. Мама купила нові штани. От хлопець уперше їх одягнув і милувався обновою. 
Йому було дуже приємно в нових штанях.
Вітя чекав Андрія. Вони завжди разом їдуть до школи. Разом готують уроки.
Ось і Андрій. На ньому старенькі штанці.
— Мамо, — каже Вітя, — дайте мені ті штани, що я влітку ходив.
— У тебе ж новенькі, — дивується мати.
— Вони тісні, — тихо каже Вітя. — Не можу я в них іти…
Мати здивовано глянула на сина. Та як побачила старенькі Андрійкові штанці, все зрозуміла.
— Ну, що ж, — каже мати, — доведеться здати їх у крамницю. Справді вони тісні…
Вітя одягнув старенькі свої штанці. І друзі пішли до школи — радісні, щасливі.

Лист до батька (Зб “Бджолина музика”, ст 87)

У Зіни занедужав батько. Його поклали в лікарню. Засумувала дівчинка.

      Був лютий січневий мороз. Мама зібралася до батька в лікарню. І Зіні хочеться до тата, але мама не пускає: мороз великий.

– Ось листа напиши, – каже мама, – передам.

А Зіна не вміє писати. Але малювати вміє. І вона намалювала татові

листа.

          Намалювала себе в ліжечку із широко відкритими очима.

          Це означало: «Тату, я й уночі не сплю, все думаю про тебе».

           Потім намалювала себе із татком у лісі. Навколо – дерева, а вона з татком збирають квіти.

         Це означало: «Тату, швидше приїжджай, знову підемо з тобою в ліс, будемо квіти збирати».

         Потім захотілося їй написати: «Тату, я дуже-дуже люблю тебе». Думала довго Зіна, як це намалювати. І намалювала сонце.

Бабусин борщ (Зб “Бджолина музика”, ст 82)

У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїздять до неї в гості.
Радіє бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся борщ варить смачний-пресмачний.
Зварила бабуся борщ — зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та от біда… Забувати стала.
Поки варила — двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
— А чи солила — й не пам’ятаю… Стара вже… От сіль у сільниці — добавляйте собі на смак.
З’їли дівчатка по ложці борщу.
Ой, який же солоний! Зглянулись між собою, усміхнулись непомітно.
Ложка за ложкою — виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі.
А вона радіє.
— А чи солила ж я борщ? — питається бабуся.
— Ми й не помітили,— каже Ніна. — Такий смачний, що про сіль і не подумали. 
— Отже, солила,— з полегкістю зітхнула бабуся. — А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
— Добре, бабусю,— і знову зглянулись. І непомітно всміхнулись.

Навіщо кажуть «Спасибі» (Зб “Бджолина музика”, ст 45)

Дрімучим лісом ішли два подорожні.
Дідусь і хлопчик. Було жарко, хотілося пити.
Нарешті вони прийшли до струмка.
Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилились, напилися.
Дідусь сказав:
— Спасибі тобі, струмочку.
Хлопчик усміхнувся.
— Чого ти усміхнувся, хлопче? — запитав дідусь.
— Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові «Спасибі»? Він же не живий, не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.
— Це так. Якби води напився вовк, він міг би й не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина говорить «Спасибі?» 
А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?
Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме був час: дорога через ліс ще довга.

Щоб Кіт Мишки не впіймав (Зб “Бджолина музика”, ст 66)

Маленькій Олі мама читала книжечку. В книжечці розповідалося про дивні речі. 
Була собі на світі Мишка-норушка. Вилізла вона з нірки погуляти. А за нею погнався Кіт вусатий. 
Мишка злякалась і втекла в нірку. Тремтить Мишка в нірці, від страху дрижить, а Кіт біля нори сидить. На цьому й кінчилась казка.
Оля й питається мами:
— А що далі було? Не впіймав Кіт Мишки?
— Хтозна,— каже мама. — Кіт біля нори сидить, а Мишка в норі.
Ніч. Усі полягали спати. Книжечку про Кота й Мишку мама на столі поклала.
Не спиться Олі. «Це ж Мишка в книжечці,— думає вона.— Вискочить із книжечки, побіжить, а Кіт вусатий її й упіймає».
Встала Оля тихенько, взяла книжечку про Мишку та й заховала її в шафу. Щоб Кіт не впіймав.

Півень і сонце (Зб “Бджолина музика”, ст 56)

Дрімає Півень на сідалі. Прокинеться, солодко позіхне й знову дрімає. А на зорі завжди співає: ку-ку-рі-ку! Прокидаються кури, худоба.
Півень і каже:
— Ба, як проспівав — і ранок настав. Якби не я, то й не розвиднилось би. А так-таки!
Так повторювалося багато разів. Та ось Півень розгнівався на людей — мало дали йому зерняток.
Потім і надумав: «Влаштую ж я вам.
Не проспіваю вранці — і не зійде сонечко. Що ви станете робити?»
Прийшла ніч. Посміхається уві сні Півень сам до себе, зловтішається:
«Ось буде вам біда». Прийшов час співати, а Півень мовчить. Заплющив очі і спить. 
Прокидається і бачить: сонце яскраво світить. Кури повставали з сідала. Соромно стало Півневі. Відвернувся він від Сонця.

Квітка сонця (Зб “Бджолина музика”, ст 57)

На високому стеблі — велика квітка з золотими пелюстками. Вона схожа на сонце.
Тому й називають квітку соняшником. Спить уночі соняшник, схиливши золоті пелюстки. Та як тільки сходить ранкова зоря, пелюстки тремтять. То соняшник жде сходу сонця. Ось уже сонце викотилося з-за обрію. 
Соняшник повертає до нього свою золоту голівку й дивиться, дивиться на червоне вогняне коло. Усміхається соняшник до сонця, радіє. Вітає його:
— Добрий день, сонечку, я так довго чекав тебе!
Сонце піднімається усе вище й вище, пливе по небу. І соняшник повертає за ним свою золоту голівку.
Ось воно вже заходить за обрій, і соняшник востаннє усміхається його золотому промінню. Зайшло сонце.
Повертає соняшник голівку туди, де завтра зійде сонечко. Спить золота квітка й сниться їй ранкова зоря.

НЕ ВИДНО, БО НІЧ (Зб “Бджолина музика”, ст 53)

 Юля попросила в мами великий аркуш паперу.
— Навіщо тобі папір?
— Я намалюю всіх, хто живе в моїй кімнатці.
Дала мама аркуш паперу, сіла Юля за стіл і ну малювати.
За півгодини приносить мамі малюнок. Аркуш уже не білий, а чорний.
— Дивіться, мамо, що я намалювала, — радісно щебече Юля. — Ось ліжко, ось я сплю в ліжку. Під ліжком на килимку вогнегривий кінь. 
Поруч зі мною моя лялька Меланка. Рибка в акваріумі спить, кіт спить, а за вікном метелиця.
— Але чому ж нічого цього не видно? — питає мати. — Де ж тут тісечко, де вогнегривий кінь, де лялька і кіт?
— Не видно, бо ніч, — каже Юля.
І подумала: “Як це мама того не розуміє?”

  Молоко ж чисте (Зб “Бджолина музика”, ст 26)

 Учитель сказав дітям:
— Намалюйте, діти, корову…
Першокласники схилились над своїми альбомами.
Маленька Марійка намалювала скраєчку аркуша маленьку-маленьку корову.
Учитель підходить до Марійки й питає:
— Чого ж це ти таку маленьку корову намалювала? Он скільки білого паперу лишилось…
— Це не білий папір,— каже Марійка. — Це молочко. А молочко ж чисте…
Вона обережно провела долонею по білому аркуші, змітаючи пилинки.

Як же все це було без мене? (Зб “Бджолина музика”, ст 65)

Яринці сім років. Завтра їй до школи.
Відчинила мама шафу, виклала всі платтячка Яринчині, приміряє, думає, яке одягти доньці на шкільне свято.
Побачила Яринка серед того усього маленьку-маленьку сорочечку — трошки більшу від маминої руки й трошки меншу від таткової.
— Це ж твоя перша сорочечка,— хвалиться мама.
Яринка сплеснула руками:
— А чи довго ж я була така маленька?
— Ні, не довго, з тиждень.
— А перед цим?
— Перед цим тебе не було. Дівчинка дивилась на маму широко відкритими очима.
— Як же це так — мене не було?.. А все довкола — дерева, квіти, кіт, голуби — все це було?
— Це все було.
— Як же це все було без мене?
Мати мовчала, а Яринка думала.

Народився братик (Зб “Бджолина музика”, ст 65)

В Оленчиної матусі народився хлопчик.
Радіє Оленка: тепер у мене є братик.
Прокинулася вночі Оленка, бачить — схилилась мама над колискою та й співає колискової.
Заворушилася заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше.
Бо треба ж і Петрика любити.
— Мамо,— каже Оленка вранці,— ой, як люблю я вас…
— А чого ти мені це говориш? — непокоїться мати.
— Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, як Петрика…
Мама полегшено зітхнула й каже:— Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми.
Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:
— Для кожної людини — все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.

ПОКИНУТЕ КОШЕНЯ (Зб “Бджолина музика”, ст 28)

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.
Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. 
Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

Щоб метелик не наколовся (Зб “Бджолина музика”, ст 23)

Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

   Над акацією літає барвистий метелик. – Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку – що ж тоді буде?

  Підійшла Зоя до акації. Зламала одну колючку, другу, третю. Мама побачила й питає:

– Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш?

 – Щоб метелик не наколовся, – відповіла Зоя.

 

Він тільки живий красивий (Зб “Бджолина музика”, ст 35)

Великий красивий метелик Махаон сів на червону квітку канни. Сів і ворушить крильцями.
До Махаона підкрався хлопчик, впіймав його. Тріпоче крильцями Махаон, але вирватися не може. Хлопчик пришпилив його великою шпилькою до паперового листка. Крильця метелика поникли.
— Чому ти перестав тріпотіти крильцями, Махаоне? — запитує хлопчик
Махаон мовчить. Хлопчик поклав листок з мертвим Махаоном на підвіконня. Через декілька днів дивиться — крильця висохли і розсипались.
— Ні, він тільки живий красивий, — сказав розчарований хлопчик. — Коли крильця його тріпочуть на квітці канни, а не на листку паперу.

 

 

Старий пень

Росло в лісі велике гіллясте дерево. Весною воно вкривалося зеленим листом, білими квітками. Прилітали до квіток бджоли і джмелі. 
Поселилися на дереві співучі пташки. 
Щовесни повертались вони з теплого краю, знаходили своє дерево й весело щебетали: “Доброї весни, рідне дерево, ось ми й прилетіли до тебе”. 
Радісно жилося дереву, бо багато було в нього друзів.
Минули роки. Постаріло дерево, засохло. Прийшли до лісу люди, спиляли його й кудись повезли.
Залишився тільки пень. Від суму й самотності покрився він сірим пилом. 
Боляче йому було, коли пригадував, як зліталися до нього бджоли й джмелі, як співали пташки… 
Прилетіли, правда, якось пташки весною, покружляли над пнем, защебетали тривожно та й полетіли. 
Пень заплакав із туги. Так захотілося йому чиєїсь прихильності, дружби.
Настала осінь. Якось прибіг до пня їжак. Вирив ямку та й носить сухі листочки, жмутки пахучого моху — стеле зимову постіль. 
Зрадів старий пень, лагідний такий до їжака. І їжак з пнем став ласкавий. Подружилися вони, розповіли один одному про своє життя. 
Аж помолодів пень, зацвів зеленим мохом. Бо є тепер у нього друг.

Чому голуби до Олега прилетіли?

Серед подвір’я маленької сільської школи на високому стовпі стоїть гарненька дерев’яна хатка. З віконцями й дверима, наче справжня. Живуть у ній голуби.
Щодня діти їм приносять їсти: хто пшеницю, хто хліб, а хто й гречку. Годують їх по черзі.
Чия черга наспіла годувати, той і гукає голубів до себе. Вони їдять, а наближатися до дітей бояться.
— Чого вони до рук не йдуть? — дивуються діти.
В останній день навчання вчителька сказала, щоб улітку теж по черзі приходили діти до школи й годували голубів. 
Минуло літо. Настало перше вересня. Кожен, ідучи до школи, подумав про голубів: як вони там живуть? То кожен і набрав у кишеню якоїсь пашниці.
Ось і шкільне подвір’я.
Учителька й каже:
— Розійдіться, діти, по подвір’ї. Хочу побачити, хто годував голубів улітку.
Діти розбіглися по подвір’ї поодинці. Кожен став кликати: гуль-гуль… і пашницю сипати.
Знялись голуби зі своєї хатки й полетіли всі до Олега. Клюють зерно близько-близько від нього, один навіть на плече йому сів, другий на руку.
А інших дітей голуби немовби й не бачили.

Осінні сни клена

Ми пішли до лісу подивитись на осіннє вбрання дерев. Зупинились біля високого клена. Посідали. Яка краса відкрилася перед нами! 
Стоїть клен у яскравому барвистому вбранні, а листочки ж ні затремтять, ні зашепотять.
Дивіться, діти: клен спить. І сниться йому все, що бачив од весни до осені. Ось жовтий листочок — мов золота кульбабка. 
Весною клен був зачарований її красою. Запам’ятав. А як заснув, то й пригадав весну — листочок його й пожовтів.
А там, бачите, листочок — мов ранкова зоря — рожевий і ласкавий. А цей — як вечірня заграва на вітряний день. 
На цій гілочці — яскравий і красивий, немов крило вивільги. Мабуть, сиділа колись тут вивільга, а зараз приснилося кленові її крило.
Ми принишкли й милувалися красою. Усі наче боялися потривожити чарівний сон клена.

Святкове вбрання

На узліссі стоїть старезний дуб. Видно йому і липи гіллясті, і берестки кремезні, і клени співучі. 
Бачить і поле широке, а на ньому трактор ниву оре.
Усі дерева вже поскидали листя. Один дуб стоїть на узліссі в своєму барвистому вбранні. Пишається багряним листям. 
Сів на дуб дятел та й питає:
— Дубе, чому ти не скидаєш свого вбрання? Уже зима не за горами, сніги не за морями.
А дуб і каже:
— Не хочеться розставатися зі своїм убранням. Хай зима на нього подивиться.
Ось і зима прийшла з-за далеких гір. Застелила білим килимом землю. 
Стоїть дуб у своєму святковому вбранні — аж зима здивувалася.

Сонце і Сонечко

Восени заховалось Сонечко під корою дерева. Спить собі комашка, не страшні їй ні морози люті, ні вітри студені. 
Спить Сонечко, і сниться йому теплий сонячний день, легенька хмарка на блакитному небі, яскрава веселка.
Серед зими трапилась тепла сонячна днина. Тихо в лісі, вітру немає. Нагріло Сонце міцну кору. Жарко стало Сонечкові. 
Прокинулась комашка, солодко позіхнула, визирнула з-під кори. Хотіла вже було розправити крильця й полетіти, та Сонце застерегло:
— Не вилазь, Сонечку! Сховайся у свою теплу постіль. Рано тобі ще літати — загинеш. Мої промені теплі, та мороз підступний — уб’є тебе. 
Ще будуть і завірюхи, й вітри холодні, й морози тріскучі. Сонечко послухалось доброго слова. Подихало свіжим повітрям і залізло знову в свою теплу постільку.