Позакласне читання для 4 класа
Інтегровано до предмету “Я досліджую світ”. Тема “Історія взаємодії людини і природи”
Валеріан Підмогильний. Працею та знанням: з минулого та сучасного в нарисах і оповіданнях для дітей. – К. : Книгоспілка, 1925. – Підпис : О. Горовий.
З розділу «За давньої давнини»
1. Там, де ми живем.
Ми звикли бачити своє село, де виросли, свою хату й усе, що навкруги нас. Ми ходимо щодня знайомими місцями; здається, що й раніш вони були такі, як тепер; рідко коли нам спаде в голову думка – та чи й справді воно так? Чи завсіди стояла наша хата? І от ви згадуєте, що сусіда поставив хату тільки цієї весни, що торік згоріла хата край села. Спитайте в батька чи діда – вони посміються й скажуть, що сто років тому не то що вашої хати, а й цілого села не було, що був тут ліс чи степ, а не поле, і жив у тому лісі чи степу звір усякий страшний. А потім прийшли люди, ліс порубали, степ розорали, звіря прогнали, поставили хати, розвели худобину й почали жити.
Це тільки сто років тому! А земля круг сонця обертається не сотні, не тисячи, а мільйони-мільйони років – що ж було тоді з нашим краєм,тієї давньої давнини, про яку не розкаже вам ні батько, ні дід? Чи такі були тоді дерева, хати, тварини й люди?
– Мабуть, що ні, – скажете ви.
Та й правда. Все на світі міняється. І щодалі ми підемо вглиб далеких
віків, то дивнішу картину перед себе побачимо.
Наша земля, що ми по ній так твердо ходимо, була колись рідка й
гаряча. Потім наша земля потроху почала холонути, одягалася твердою корою, а всередині так і досі вона розпалена.
Коли земля холонула, поверхня її робилася нерівна: де морщилась – там повставали гори, де западала – там наливалися моря. От і на місці наших лісів, степів, сіл та міст теж хвилювалося колись глибоке, безкрає море. Воно вкривало цілу Україну, і жили в ньому морські тварини та рослини, що тепер по інших морях живуть. Наш край – то дно колишнього давнього моря. Над тим морем стояла страшенна спека, і на острівцях серед нього росли буйні дерева та чагарі. Там собі притулок мали чудернацькі рослини та тварини, що їх не тільки в нас, а й ніде тепер немає. Вони відмерли, і тільки з кісток, що залишилися в землі, ми знаємо, що вони були.
За тих давніх часів у наших краях людей ще не було. Прийшли вони пізніше, коли дно морське тут зрушилось, повстало – бо земля твердішала й морщилась далі, – коли вода морська де-інде злилася, а натомість стала суха земля. І люди, що тоді прийшли теж не подібні були до теперішніх.
2. Людська родина.
Погано було жити первісній людині, коли ні рушниці вона не мала, щоб звіря воювати, ні хати, ані одежі теплої! – скажете ви.
А ще подумайте за те, що й звірі тоді страшніші були. Тепер про вовка, мов про страхіття яке, розказують – от, мовляв, вовка в лісі бачили! А давня людина вовка не боялася, вовк сам од неї тікав. Страшний їй був лев, ведмідь, тигр – вони так і чигали на людину звідусіль, а боротися з ними було важко, не під силу людині.
Може люди так і загинули б колись давно, якби жили вони нарізно – кожного поодинці поїли б звірі або голод зморив.
Але людина ніколи не жила поодинці, а все гуртом, родиною. Тільки через це змогла вона перебороти всі небезпеки, що траплялися їй серед дикої суворої природи. Спокон-віку ходили люди гуртом на великого звіря полювати, гуртом одбивалися, коли хто нападав, гуртом і лихо всяке терпіли, й раділи, коли їм добре на ловах повелося. В гурті люди й розуміти один одного навчилися – спочатку перегукуванням, а потім з того гукання й справжньою мовою розмовляти почали. Гуртове, спільне, або, кажуть колективне життя врятувало первісну людину від загину.
Давня людська родина не сиділа ніколи на одному місці. Та й справді, – що людям було на одному місці робити? Сіяти хліба вони ще не вміли, худоби всякої не держали, їли звіряче сире м‘ясо та коріння різне. А що робити, коли коріння в цьому місці вже поїдене, а звірі або повибивані, або геть од страху порозбігалися? Треба іншого місця на здобутки шукати: добре, носити нічого не треба – як були, так і пішли.
Скрутно було родині людській у таких мандрах, раз у раз до незнайомих місць потрапляючи! А, проте, багато чого люди, мандруючи, вчилися. Натрапляли вони часом на гарну печеру, де хоч од дощу та холоду сховатися можна було; надибали місця плодючі, звірні, річки рибні, і там подовгу спинялися, спочивали, придивлялися, що в природі як робиться, – як звірі живуть, яка в них удача, як їх хитрощами брати.
Людина вже й тоді проти інших звірів хитріша, розумніша та спритніша була. А до чого вже людина способу добрала, те не гинуло разом з її смертю, – у неї були брати, сестри, сини, що жили з нею в родині, і їм людина розповідала про свої пригоди, про свої хитрощі, про свої перемоги. А синам через це легше було жити, бо вони вже дещо знали. Тим то давні люди дуже шанували старих, розумних дідів, мало не за богів їх мали; вони вірили навіть, що й після смерті ці старі допомагають родині.
Отак живучи гуртом, блукаючи по світах, училася людина з покоління в покоління, як треба жити та з дикою природою боротися.
3. Перша зброя
Голими руками багато не зробиш, а ще й на руках у людини не було таких пазурів могутніх, як у лева, ані кігтів гострих, як у вірла. Людина-звір мусила інших способів добирати, щоб зробити свої руки дужчими та міцнішими. Бачила людина на дереві смачні ягоди, і замість дряпатися на дерево, почала збивати ті ягоди паличкою та гіллячкою, що валялися долі. А коли поблизу каміння валялось – то й каменем збити можна. Камінь та палиця були першими помічниками людськими в боротьбі з природою за їжу.
Дедалі то більше користі мала людина хоч би з тієї самої палиці: тоненькою можна ягоди збивати, а коли не паличку взяти, а справдешнього дрюка чи товсту палицю, то з нею й на звіря безпечніше йти. Рукою не вдариш так дуже й не дістанеш так далеко, як узявши до рук палицю. Палиця робила людську руку дужчою й довшою, тим то людина, догадавшись орудувати палицею, вже не випускала її більше з рук.
Та й камінь непоганий був помічник – його можна далеко кинути, а коли влучити ним звіреві в голову, то й розчерепити легко. Кулаком голови звіреві не розіб‘єш, та й навряд чи звір так близько підпустить, щоб кулаком бити можна було. А набравши каміння, людина вилізе було на дерево, сидить там безпечно та тільки влучає в звіря, що лютиться біля дерева на землі, а вилізти не може. Первісні мисливці завсіди носили з собою на полювання назбиране каміння, а кидали його так влучно, що не кожен тепер із рушниці так поцілить.
А ще кращу зброю прадіди наші давні вигадали, коли камінь із палицею поєднали. Це дуже немудро, нам здається, – прив‘язати камінь до палиці, – а мабуть багато часу минуло, поки наші предки догадалися так робити. Тоді вони здобули собі кам‘яну сокиру, коли камінь на кінці був гострий, та кам‘яний молоток, коли камінь був тупий.
Спочатку людина просто шукала зручного каменя й прикручувала його до палиці лозою, ликом, тощо. Така зброя була важка, недоладня, і камінь часто спадав з держальна. Тоді взялися камінь просвердлювати так, як ми це з залізним молотком робимо, та загонити у вивірчену дірку держально, – кам‘яна зброя виходила міцніша. Люди свердлили тоді камінь гострою кісткою – це була довга й тяжка праця. Навчилася людина й гострити камінь об камінь, тобто шліхувати його, – тоді кам‘яна зброя далеко зручніша стала.
Коли держак короткий, товстий, а камінь при ньому великий – виходила сокира чи молоток; а коли держально довге й тонке, а камінець при ньому теж тонкий і гострий – виходив спис. Його можна було кидати здаля в звіря й пробивати йому тіло.
Отак довго жила людина, тільки кам‘яною зброєю орудуючи. Тому ця доба людського життя зветься кам‘яним віком. Люди тоді ще зовсім не знали металів – заліза, міді, олова; про них люди пізніше дізналися.
За кам‘яного віку винайшла людина ще одну зброю – лука та стріли. Лука робили з міцного гнучкого дерева, тятиву – з звірячої жили, а стріли були дерев‘яні, з кам‘яними накінечниками. Лук був нашим прадідам за рушницю – стріли літали далеко, влучати ними краще, ніж списом. З лука людина могла не тільки легко звіра поцілити, а й птаха на повітрі підбити.
Хоч і погана була та кам‘яна зброя, а людині вона в пригоді великій стала.
4. Вогонь
Подумайте на хвилину, що сталось би тепер з людьми, коли б раптом ізник вогонь?
Без вогню не можна зробити найменшого інструменту – ні шила, ні ножа, ні лопати, – бо залізо, щоб викувати, треба попереду нагріти. А коли так, то й машини ніякої без вогню зробити не можна, бо машини залізні. Без вогню спинилися б паротяги й млини парові, бо пара, що рушить їх, з вогню береться.
Без вогню не було б вам ні страви вареної, ні хліба печеного. Без світла не почитали б книжки ввечері. Ніч без світла була б страшна й мертва.
А що взимку без вогню робити? Ніяка одежа, ніякий кожух не врятує вас од лютого холоду. Тепер ви зиму любите – на саночках покататись можна, в сніжки погуляти гарно; та тільки після цього біжите ви тепер до теплої хати, до пічки, до вогню погрітись; а якби не стало вогню, мусили б ви або замерзати, або до теплих країв, як оті птахи, мандрувати.
Подумайте – і ви зрозумієте, як важко було жити первісній людині без вогню! Без вогню життя людське мало чим різнилося від звірячого.
А людині часто траплялося бачити вогонь: часто влітку блискавка з неба запалювала сухі дерева в лісі чи суху траву на степах. Але людина разом із звірми жахалася таких пожеж і тікала від них. А як гарно було, повернувшись після пожежі, погрітися над жаром, а часом, коли пощастить, з‘їсти засмажене м‘ясо тварини, що їй не поталанило від вогню врятуватися!
Щоб вогонь завсіди при собі мати, щоб грітися біля нього, їсти таке смачне смажене м‘ясо, людина брала з пожежі жарину, клала її в особливу клітку й носила ту клітку з собою. Коли треба було – жаринку виймали, підкладали сухої трави та хмизу, роздмухували; весело займався тоді палкий вогонь, пашив живодайним теплом, проганяв темряву, а разом з нею і диких звірів, що жахалися й далі вогню. Добре було людині, з вогнем заприятелювавши – тепер , розклавши огнище, безпечно спала вона, бо звірі здалеку тільки зубами клацали, а приступити не сміли. Та родина чи плем‘я, що мало вогонь у клітці, було могутнє й щасливе.
Та носити вогонь у кліточці було дуже незручно. Треба було такого способу добрати, щоб огня де хочеш і коли хочеш здобути. Тут стала людині в пригоді така справа: свердлючи дерево, примітила людина, що дерево від тертя гріється, а коли довгенько потерти сухе дерево об дерево, воно й займеться кінець кінцем. Тоді брала людина суху палку, ставила на суху дошку й швидко крутила – дерево грілося, починало тліти; підкинути сухої трави, роздмухати – і великий вогонь з‘явився!
Так опанували наші предки вогонь, велику силу природи, навчилися не жахатись його, не тікати від нього, а орудувати ним собі на користь. А як не розуміли вони, звідки вогонь береться, то вірили, ніби вогонь дарунок небесний, і склали багато переказів про те, як боги подарували вогонь людям. Та й самому вогневі прадіди наші давні кланялися, мов богові.
5. Печера давніх людей
Печера була на взбіччі крутої гори; за скелею, що приховувала вхід до печери, був вузький і високий прохід, що звертав спочатку праворуч, потім ліворуч, а далі раптом поширювався й обертався на велику залу, де було зовсім поночі. Тут печерні мешканці мали собі притулок од холоду та негоди. Виступи скель поділяли печеру на окремі кімнати.
Вкінці зала знову вужчала й прохід вів далі до другої зали. Тут була справжня комора з оленячими рогами, довгими кістками коней та печерних ведмедів, з мамонтовими зубами, різним камінням та деревом, щоб робити зброю. Під стелею висіли зв‘язані виноградною лозою замість мотузок стовбури тополів, дубів, сосен.
Далі печера ще вужчала, одкриваючи вхід до третьої частини своєї; тут переховувалися харчі на випадок голодувати взимку. Сюди, в це прохолодне місце, не могли втасуватися мухи чи інші комахи, що псують м‘ясо. Запаси дичини висіли на дерев‘яних перекладинах з гаками. В западинах стін стояв червоний товстий, на миски похожий, посуд, зроблений з глини та піску й обпалений на вогні. В ньому зберігався жир забитих тварин, сушені ягоди, горіхи, плоди, сушені гриби та лишаї. Дикуни дуже любили лишаї: вони розтирали їх на борошно, місили з нього тісто й смажили на лою.
В кутку з стелі завсіди потроху точилася вода. Щоб її зберігати, долі видовбано було в каменю ніби корито й краплі води падали в нього одна по одній.
Але ніде не було так помітно дбайливої руки господарів, як у мешкальній частині печери. Скрізь по стінах повбивано дерев‘яні кілочки та гаки, а на них висіли луки, сагайдаки, кам‘яні сокири, списи та товсті палиці. На інших кілочках висіла одежа з звірячих шкір. Їх натиралося лоєм звірячим, через це шкіри були м‘які й непромокні. Іншими шкірами, найбільш ведмедячими, було встелено підлогу, й вони правили за постіль, щоб спати. В западинах стін дикуни ховали свої коштовні речі, різну крем‘яну зброю: наконечники на списи та стріли, ножі, пилки, бойові сокири. Багато терпіння, праці та спритності треба було, щоб робити зброю з такого матеріалу. Кремінь був дуже крихкий. Крім кременя на зброю вживали роги, кості й дерево; з дерева робили пращі, палиці й стріли.
Дикуни не забували й про прикраси: на стінах їхнього помешкання висіли намиста з блискучих звірячих зубів, нанизані на шкіряний ремінь.
Зате по всій печері не видно було й сліду металів: ні міді, ні бронзи, ні заліза. Дикуни ще не знали про них, не вміли ні знаходити їх, ані обробляти.