Шк
ільний кабінет, як людина, вміє сумувати. Він звик до двох семестрів, коли дзвенить шкільний дзвоник, галасують діти на перервах, бігають і падають моторні малюки. Поважні вчителі заходять до кабінету і настає тиша. Або продовжуються спілкування, дослідження, диктанти тощо. Потім настають канікули. І кабінет відпочиває від шкільної метушні. Але він знає, що невдовзі все почнеться знов.
А тут відбулось щось дивне. Раптово все зникло: дзвоники, діти, вчителі… Кабінет чекав тиждень, місяць. Зараз він в розпачі: “Агов, діти, дорослі повертайтеся до своїх місць! Я сумую без вас…” Саме це я відчула, коли зайшла до класу в травні
